Дмитро Кобзаренко: Люди цінують якість, якість завжди перемагає
Розмова з Дмитром Кобзаренком відрізняється від інших бесід із фаундерами й СЕО компаній тим, що Дмитро керує дивізіоном підприємства в ЄС. Ба більше, він фактично з нуля побудував завод у Польщі, тому його візія процесу – в площині Європи, однак з урахуванням реалій України та війни. До того ж Дмитро Кобзаренко – представник нової генерації керівників промислових підприємств. А це завжди захоплює – побачити, хто йде на зміну старим кадрам, які вже створили певні активи. Янг скул проти олд скул. Мабуть, так. Проте молоде покоління завжди переграє та розвиває здобутки попередників. Ми ж з вами це знаємо, оскільки самі колись були молодим поколінням, яке випереджало старих директорів.
Коли я сів за клавіатуру, щоб записати розмову, випадково зиркнув у фб – Анатолію Кобзаренку сьогодні виповнилося б 60… Стиснулося в грудях. Коли людина йде в засвіти, тоді розумієш, що вона зробила для світу, і тільки тоді розумієш, що любив цю людину. «Завод Кобзаренка» для мене і для України – більше, ніж просто підприємство з виробництва сільгосптехніки. Це українська душа, втілена в металі та бетоні.
Проте усвідомлюю, що найбільше Кобзаренко хотів би, щоб ми жили й працювали. Тому – до роботи.
Компанія найкраще росте на своєму ринку
– Дмитре, скажіть, чи відчуваєте ви настрої фермерів у Європі? Як позначилися погодні аномалії, холодні квітень і травень, приморозки на посівах і бажанні фермерів купувати техніку? Ще й вибори в Польщі…
– Наші працівники шоковані – не розуміють, як могло статися, що переміг не проєвропейський кандидат. Деякі великі підприємці, власники заводів, кажуть: треба їхати до Китаю, будувати завод… Польща для них закінчилася…
Холодний травень, звісно, радості фермерам не приніс. Мій дилер дуже активний, якщо не кожний день, то через день якусь техніку забирає. Фермери на позитиві через закінчення митного безвізу, що українського зерна без мита не буде, тому вважають, у них знову буде ціна.
– Однак ціна на зерно не залежить ні від Польщі, ні від України…
– Дійсно. Ми працюємо у різних країнах Європи. У Чехії біда – там після ящура скорочення поголів’я, а туди ми більше постачали техніку для тваринництва. Однак у Чехії є словацький субдилер – там усе чудово, там ми рекорди б’ємо по продажах. Основний таргет – усе ж таки Польща. Будь-яка компанія найкраще росте на своєму ринку. Так у нас сталося в Україні, так розглядаємо і Польщу, як другий дім.
– Як політика Зеленого ладу, що тисне на фермерів Європи, позначається на ваших планах?
– Відверто скажу, не дивимося на ці тренди. Здається, зараз темпи впровадження цієї політики пригальмовуються. Не стільки Зелений лад, як декарбонізація впливає на виробників техніки, створюють нові вимоги. Це збільшення ширини коліс – менший тиск на ґрунт, менше викидів СО2 в атмосферу. Багато дотаційних програм підтягують техніку під це. Марек Ружняк, Mzuri, професор, науковець, говорить, що до цього ми однаково прийдемо, тому створює суперекологічне виробництво техніки. Зелений лад – це лише одна з гілок Зеленої Європи. Вимоги стосуються не лише фермерів. Обмежується й емісія СО2 на виробництві. Треба використовувати екологічні фарби, встановлювати додаткові фільтри, застосовувати відновлювану енергетику. Це працює не тільки для аграріїв, це на кожну сферу впливає, на ІТ, на виробництва. Скажімо, Apple зменшив свої коробки, щоб зекономити папір. Так працюють вимоги Євросоюзу, тут, я гадаю, немає сенсу боротися, треба пристосовувати до нових вимог свій продукт і фабрику.
Цистерна з прив’язкою до ISOBUS
– В Україні тонна агропродукції коштує трохи більше як € 280, а в Європі – € 1561 завдяки переробці… Те, що в Україні люди більше йдуть у тваринництво і переробку, не зменшує попит на причепи?
– Переробка не виключає використання перевезень із поля і всередині господарства, прибирається певною мірою логістика до порту. Це може знизити попит на наші алюмінієві зерновози. Якщо дивитися на європейський тренд, програму «ТЕНТ», яка покликана прибрати фури з доріг і перевести вантажі на залізницю, може зрости попит на перевантажувальну техніку. Якщо говорити про тваринництво, техніка теж там потрібна, ми просто адаптуємося до нових потреб. Окрім тваринництва розвивається й виробництво біогазу. Залишки виробництва там раніше просто розкидалися, але зараз уже й через цистерни вносяться, тому найближчий період – інтенсивний розвиток точного виливу з прив’язкою до ISOBUS. Усі зміни створюють нові вільні ніші – хто стежить за ринком, бачить, де може свій продукт запропонувати.
– Яку частку ринку в Україні й у Польщі має ваша компанія? Адже ринок дуже конкурентний.
– Мені здається, по бункерах-перевантажувачах в Україні ми маємо 80 – 85 % ринку. По самоскидних причепах, думаю, може бути й 95 %, оскільки ми не пускаємо іноземних конкурентів, користуючись програмою компенсації 25 % для вітчизняних виробників. Така сама частка й у зсувних причепах. Конкуренцію я вважаю позитивним явищем, вона мотивує розробляти продукт далі. З’явилися і бункери-перевантажувачі за канадською технологією, але поки що, мені здається, продукт не доведений до досконалості. Що найважливіше для бункерів-перевантажувачів? Швидкість вивантаження, об’єм, який здатен перевезти бункер, і тиск на ґрунт. І вже останній чинник – ціна. Я бував у Канаді, теж бачив цю систему, коли 40 т їде на двох осях. У нас 40 т їде на чотирьох. Ми звернулися до світових виробників гуми, щоб розрахувати тиск на ґрунт. Різний тиск, різна ширина шин, площа контакту. І я вам скажу, що немає в Канаді переваг. Якщо звернутися до розрахунків, то 800-те чи 700-те колесо на чотирьох осях розкладає набагато краще тиск на ґрунт, аніж відповідник на двох осях. Звісно, ці причепи будуть удосконалені, але саме ця модель, мені здається, не влучила в ринок. У Польщі ми поки що не надто помітна компанія. Хоча, можливо, до 40 % у бункерах-перевантажувачах ми займаємо, але статистику змішує продаж самоскидних причепів, котрі йдуть в одній категорії – тракторні причепи. Чому Pronar так розвивався? Тому що вони продавали причепи на 8 – 10 т, які польському фермеру потрібні всюди – їх продається до 2000 штук на рік. А ж є інші виробники: «Метал-Фах», «Метал-Тех», «Вазіньські». І всі вони починають із виробництва малих самоскидних причепів, а ми сфокусувалися на трошки складнішому продукті. У самоскидних причепах у нас, мабуть, і 5 % ринку немає. Першим ми зробили ПБН-50, сорокатонний бункер-перевантажувач, і лише потім ПБН-9, найменший, який виготовляли для Норвегії. Фокус у нас був на більші господарства. В Україні ми – найбільший виробник по бункерах-перевантажувачах, хоча вже додалося на ринку не менше трьох виробників бункерів. Конкуренція зростає, обсяг ринку ще є. Ми поки не передбачаємо глобальних інновацій, дещо доробляємо й модернізуємо в лінійці, опції додаємо, ростемо в якості, щоб не піти в якісь китайські замінники.
«Титан» на замовлення Дудки
– Китайці ж виробляють причепи тисячами штук на місяць…
– Китайських причепів у нас поки що немає, Туреччина помітна в Болгарії, Румунії… Завод у нас завантажений на чотири місяці, попит сталий, дилери добре працюють. З початку року ми правильно домовилися з ними. Щоб не простоювати взимку, зробили техніку на склад, і тепер вона в усіх є в наявності. Будь-який сплеск потреби перекриваємо фізично наявною технікою. Ми презентували перевантажувач буряків «Титан». Перший запит мені склав Євген Степанович Дудка на «Агрітехніці», два роки тому. Він сказав: такий причіп потрібний, в Україні не роблять, а з Америки везти дорого, і він негабаритний. Потім доєдналася «Астарта», почали потроху підтягуватися замовники – й у нас уже є список на 40 одиниць. За рік ми стільки не зробимо, це вже складна високотехнологічна техніка. Складні транспортери, складна гідравліка. Складна синхронізація. Широкий транспортер, там два гідромотори, з кожного боку. Продажі – це ж не про маркетинг, це про відносини. І я вважаю, це – яскравий приклад синергії, коли поштовх виробнику дає спілкування з клієнтом. Ми могли б зі свого боку накинути гусеничне шасі, але нам три клієнти сказали: не треба. Американці роблять на гусениці, але вона в’язне, не працює в мокрих полях. Тому зробили на широких колесах – 800-х, і на гідравлічній підвісці. Гідравліка дає найвищий рівень стабільності в роботі. Це справді виріб, який дає змогу пишатися своєю роботою. Сподіваємося, пройде тести й вийде на європейський ринок.
Якою буде революція в причепах
– Війна має значення для всіх галузей, військова промисловість справляє вплив на всі галузі виробництва… Електронні, дронові технології… Створюються нові покоління техніки. А в сільгосптехніці давно нічого революційного не відбувається. Чи думаєте ви про нові прориви, нові горизонти? Колись була ідея обладнання електромоторами причіпної техніки, щоб зменшити витрати палива…
– Так, завдяки реструктуризації, яку ми провели на підприємстві, стало можливим думати про нові покоління виробів. Ми створили певні ресурси, набули досвіду, і саме час рухатися вперед. На ринку виживають високотехнологічні. От є німецька компанія TRUMPF Group, виробник найдорожчих у світі лазерних верстатів. Їх однаково купують усі серйозні виробники. Ця марка має великий R&D-центр, вони фокусуються на новітніх розробках. Раніше всі користувалися плазмовими верстатами, тепер – лазерними, й TRUMPF постійно досліджує, що прийде на заміну. Будь-яка компанія для стабільності повинна мати дві речі: продукт і продажі. Виробляти можна хоч у Китаї, хоч в Індії, головне – ідея продукту, який має попит. Маск сказав: люди іноді розвивають і модернізують ідеї, які не повинні були існувати. Проте інженер придумав – і воно існує. Ось треба дотягнути, треба доробити, а це рішення не слід було винаходити. Чи потрібні самохідні бункери-перевантажувачі? Я ствердної відповіді не знайшов. Основною одиницею в господарстві є трактор, решта – доповнення. Потрібно уважно стежити за Європою, Німеччина і Франція – генератори найпрогресивніших технологій. Усе, що там винаходять, поступово йде на Схід. Китайці швидко копіюють, а до нас це доходить пізніше. Навіть Америка бере ці технології.
Що ми сьогодні розуміємо? Що буде проблема з робочою силою, ми не привеземо до України стільки індусів, скільки потрібно на виробництвах. Вони й в Індії потрібні. І кожна компанія неодмінно складає калькуляцію та рахує собівартість. Продукт майбутнього має зменшити потребу у висококваліфікованих працівниках і зменшити собівартість. Мені сподобалась ідея, яку побачив у Франції, – автономна система кормозмішування та розвезення кормів по тваринницьких комплексах. Можна замислитися. Однак треба рахувати собівартість. Якщо два працівники обійдуться в суму Х, а технологія їх замінить, але буде окуповуватися десять років, нею займатися не варто. Будь-яка технологія, я вважаю, має відбиватися за п’ять років, а краще – за три.Тут ми впираємося в інженерну проблему України – в нас дуже слабкі R&D-центри, технологій бракує.
В радянські та пострадянські часи Україна була передовою в машинобудуванні, у нас було автомобілебудування. Ще років 15 тому ми виготовляли 600 000 автомобілів на рік, а зараз – нуль. Немає інвестицій, тому інженерна школа згасає, як би Київський політехнічний не старався. Всі технології – в Європі. Тому я ставлю перед собою мету створення сучасного R&D-центру. Інвестувати не в лазерний верстат, а в хорошого інженера. З досвідом, знаннями або виховати такого. Інженера не зробиш за тиждень. От у наших умовах, на нашому заводі, ми беремо інженера з університету – і приблизно за два роки від нього можна очікувати високий результат.
Система пошуку інженерів
– Потрібна система, яка б знаходила і мотивувала людей. От один із власників автосалонів винайшов зенітну турель на штучному інтелекті з результативністю 67 %… Це винахід, який певним чином здатний змінити хід війни. Ось де треба шукати інженерів – в автосалонах, сервісах… Чи є у вас у полі зору революційні машини, революційні технології?
– Наші цистерни з точним виливом, точним унесенням – це вже прогресивна технологія. До того ж бачимо, господарства ростуть і прагнуть створити додану вартість, не сировину продавати, а кінцевий продукт – молочні ферми, сухе молоко, туди інвестують. Кожна ферма потребуватиме автономного кормозмішувача. Я б звернув увагу на цю потребу, але в мене ще не зібрана команда, яка б могла таке освоїти. Тому я на етапі роздумів. Під кожний проєкт потрібні люди. В автоматизації, штучному інтелекті й безпілотному русі вже багато рішень на ринку – треба або купити компанію, або підписати партнерську угоду і сполучити мізки з механікою, щоб воно в господарстві ні на кого не наїхало. Я вважаю, принцип «свій до свого» – правильний, треба в Україні шукати. На це здатні й компанії, які розробляють військову самохідну техніку. У мене є деякі контакти, і вважаю, треба рухатися в цьому напрямі.
Від операційного до стратегічного менеджменту
– Розкажіть про структурні зміни. Ви ж тепер не в операційному менеджменті?
– Рік тому я не надто розрізняв операційний та управлінський менеджмент – це все було про завод. Однак зараз ми поставили на посаду директора Сергія Слюсаренка. Ця людина прийшла до нас інженером-конструктором. Потім він очолював конструкторське бюро, працював керівником із виробництва. У нього все чітко в голові, все розкладено по поличках, немає хаосу. Потім я відчув, що мені час вийти з керівництва, оскільки починаю пригальмовувати деякі проєкти, тому що займаюся важливішими справами… Тепер, працюючи в наглядовій раді, можу контролювати ці процеси. Вже є відповідальна людина, і це прискорює роботу. Було неспокійно, адже вперше в історії компанією керує не Кобзаренко. Проте відчуваю, що пересів на швидкісний потяг. Якщо раніше на візку їхали, то тепер понеслися з вітерцем. Зросла швидкість прийняття рішень, налагодилася комунікація з відділами, з виробництвом, продажами. Немає затримок через мене. Коли ти в операційній діяльності, делегувати повноваження вкрай важко… Звісно, деякі мінуси існують, трохи зростає бюрократизація, але загалом зміни структури позитивні. Я залишив собі права впливу на відділ продажів і на розвиток продукту, активно беру участь у роботі компанії. Фокусую свою роботу, працюючи зовні.
Погляд у майбутнє
– На майбутнє ви дивитеся з оптимізмом чи з похмурим реалізмом? Песимістів же в бізнесі не буває…
– Знаєте, нещодавно в мене були з візитами представники українських асоціацій, розповідали про стан справ у галузі… В усіх машинобудівників проблеми однакові – тиск різних структур згори. Причини різні, проблема одна.
– Я гадаю, це через те, що всі відвантажували техніку в кацапію.
– До початку широкомасштабки відвантажували всі, й у нас чотири фури пішли в той бік 18 лютого 2022 року… Гроші прийшли пізніше, їх перевіряльники помилково визначили як передоплату – і почалося. Довести правду тепер можна тільки через суди… Хоча в підприємств бувають і гірші проблеми. От у Сумській області є виробник одноразового посуду – дуже велике підприємство, 30 років його люди будували. П’ять цехів, мільйони виробів на годину. За 45 хв 20 дронів поклали все підприємство – всі верстати погоріли. Тому втратити роботу 30 років можна менш ніж за годину…
– Згоден, ми живемо, знаючи, що завтра можемо не прокинутися. Проте люди, як бачу, живуть так: на те, що тобі завтра може прилетіти в хату, ти вплинути не можеш, а на те, що в тебе завтра вийдуть у поле нові машини – можеш вплинути. Тому роблять, що мусять.
– Отже, на майбутнє ми все ж таки дивимось як оптимісти. 2024 рік був найгіршим для машинобудівників у продажах. Аналітика дає можливі сценарії. Хто міг припустити, що русня почне бити по портах і зупинить логістику? Хто міг прогнозувати, що погорить урожай у Румунії? Помилилися в розрахунках усі європейські виробники – їм довелося дуже багато техніки виготовити на склад. Офіційних даних немає, але проблеми мали й польські, й німецькі конкуренти – вони навіть звільняли працівників. Просадка в декого становила і 70 %. Тому зараз іде дуже великий демпінг за ціною. Соцмережі майорять суперпропозиціями. Тільки щоб запустити кеш фло, повернути гроші в обіг. Проте, якщо взяти за точку відліку 2024 рік, сьогодні маємо зростання. У нас мінімум 30 % росту. Ми планували продати 600 одиниць на експорт, але бачимо, що реально зробити 430. Це не надто великий показник, але це все ж таки показник завантаженого українського й польського підприємств, зокрема експорту. Зараз у менеджменту головне завдання – стійкість підприємства, його здатність виживати в складних умовах, і в другу чергу – питання планування. Сьогодні завдання продавця – доїхати до клієнта за день і не потрапити в комендантську годину, у персоналіста задача оформити всі документи, щоб не забрали людей з виробництва… Сьогодні історії – про те, як зберегти, що маєш, а не розвинути. Додалося факторів, що обмежують діяльність. На заході України ми пів року дивилися майданчики, а потім дуже швидко купили підприємство. В плані управління людьми додалося врахування постійного стресу – чотири роки війни з голови не викинеш. Підтримка людей стала обов’язковою програмою. 2021 рік був енергійним: ми йдемо вперед, розвиваємося, освоюємо нові ринки, а зараз – зовсім інше. Такі умови, гріх жалітися, треба вміти в таких умовах працювати.
Фокусуватися й робити найкраще те, що вмієш
– Як ви взагалі мислите в цих умовах? Є дуже багато чинників, є підприємство, є продукція, є фермерство, клієнти в надскладних умовах, є науково-технічний прогрес – це технології та інновації, є суспільно-політична ситуація – Зелений лад, безкарбонове землеробство, є зміни клімату, які впливають на все. Є політичні ризики, які в кожній країні діють по-різному…
– Все перелічене діє одночасно. Всі чинники вносять корективи. Треба робити те, що вмієш, якнайкраще. Фокусуватися. Я машинобудівник. Мені потрібно знати тренди ринку. Вони можуть підкоригувати якийсь продукт, але якщо я маю на меті 4000 одиниць 2028 року – це не може мене зупинити. Для цієї мети створюються всі бенефіти, мотивація команди, ключові KPI. Не слід розпорошуватися. Я інженер за освітою та за покликанням, тому намагаюся робити те, що вмію, з найвищою якістю. Політичні ризики – вони для всіх… Диверсифікація ринків – ось показник, який свідчить, чи буде компанія жити й розвиватися. Експортні можливості – аргумент у часи глобалізації.
– Тож ви розправляєте крила?
– Крила теж не можна сильно розправляти – вони погорять на сонці.На цьому етапі мого життєвого досвіду переростати в якусь мегакорпорацію теж досить небезпечно. Корпорації складно переживають часові катаклізми. Той самий Wielton S. A., одна з найбільших польських автомобільних груп, має величезні проблеми. Коли виробляється 20 тис. причепів на рік і стається просадка ринку в 70 %, виробник потрапляє в жахливу ситуацію. Знайти новий ринок неможливо, навіть Африка – там немає таких фур, які потягнуть такі причепи.
Кредити чи власні обігові кошти?
– Авжеж. Такі корпорації мають величезні кредити, це може спричинити банкрутство… Кредити – це можливість швидкого розвитку, але це й величезні ризики…
– Польська компанія «Заводу Кобзаренка» побудована на європейські кредити, українська існує власними обіговими коштами. Ми – як українське машинобудування – відстаємо від європейського, треба наздоганяти, вони далеко попереду по верстатах, по технологіях. Своїми коштами ми дуже довго будемо цю відстань долати. Лазерна різка металу – це висока якість, зовнішній вигляд на виставках тощо. Здивуєтеся, але ціна не стоїть на першому місці, ціна – десь на третьому-четвертому. Люди дивляться і купують очима. Люди цінують якість. Якість завжди перемагає. Якщо якість відповідатиме рівню ціни, виробник завжди буде успішним. Недавно я побачив у Румунії борону виробництва «Агромаш-Калина» – був приємно здивований, ні до чого було прискіпуватися. Конструкційне з’єднання шип-паз якісно зроблене, якісне фарбування. Гордість бере! Деталі зроблені не газовим різаком, тут потрібен лазер, зігнуті не молотком, тут потрібен листогінний верстат. Так, можна розвиватися комфортними темпами, але треба дивитися, щоб не залишитися в останньому вагоні.
Є українські верстати. Небагато, але є
– Зараз тенденція на деіндустріалізацію згубно вплинула на всі галузі… В Україні й не залишилося верстатобудування…
– Є, помиляєтеся. В центрі України є підприємство «Араміс», вони виробляють лазерне обладнання. Компанія розвивається. Є ще компанія, яка виробляє кран-балки в Києві, КЗПТО. Токарних верстатів українських не знаю. Державна політика в останні 15 років була спрямована на знищення машинобудування з незрозумілих причин. Тепер надто складно… От є виробник токарних верстатів ХААС, американський. Там настільки розвинені технології всередині виробництва, що недорогий верстат роблять бездоганним. Полірування направляючих, приводи – все якісне. Федерація роботодавців України звернулася до уряду Японії: замість допомоги грантами замовте у своїх верстатобудівників верстати й привезіть їх до України. Формула потужної інтеграції, можливо, колись так і буде. Ми намагаємося, зі свого боку, робити все для економіки та розвитку держави, дивимося на європейські вимоги, тренди. Якщо «Завод Кобзаренка» стане європейським «стартером», лідером бункерів-перевантажувачів, і ми зможемо поставити роботизовану лінію, яка буде зварювати їх за ефективні кошти, всі будуть у виграші.
Сергій Слюсаренко, директор «Заводу Кобзаренка»
Попередні директори високо підняли планку
– Який нині попит на бункери? Чи завантажено виробництво?
– Ринок бункерів насичується досить швидко, але поки що попит на наші бункери залишається стабільним, хоч і без особливого зростання.
– Це конкуренція гальмує зростання попиту чи комплекс факторів: війна, зменшення врожайності?
– Війна, зрозуміло, впливає на все… Площа сільгоспземель скоротилася. Проте парадокс у тому, що ми робимо якісну надійну техніку, яка служить багато років, тому насиченість ринку також має вагомий вплив. Якщо робити надійну техніку, люди її рідше купуватимуть, поки використовують старий виріб. Однак, якщо робити неякісну, це набагато шкідливіше для репутації виробника.
– Великі холдинги беруть у вас бункери?
– Беруть, приблизно половина йде на реалізацію дилерами, половина – прямим клієнтам. Український завод спеціалізується на всіх позиціях, які виготовляє компанія. Сьогодні ми працюємо над точним унесенням добрив, системами точного виливу. У нас два напрями інженерно-конструкторських служб: модернізація наявного і розвиток нового продукту.
– Наскільки фокусним є напрям створення нових продуктів? Зараз, у складні воєнні часи, він існує формально чи справді створює нові прототипи?
– Не створюючи нового продукту, виробництво тупцюватиме на місці. Необхідно розвивати нові напрями. Моя особиста думка: майбутнє належить великим аграрним компаніям, сюди й скеровуємо погляд.
– Гаряче на Сумщині? Важко підприємству?
– На Сумщині гаряче з першого дня війни. У нас як літало, так і літає, добре, що пролітає повз. Проте люди, зрозуміло, відчувають тривогу… Сьогодні в нас на чотирьох територіях працюють близько 700 людей. Ми маємо статус критичного підприємства по економіці, бронювання 50 %…
– Як у вас особисто настрій?
– Якщо в мене буде поганий настрій, як я зможу керувати людьми? Настрій керівника напряму впливає на настрої в колективі.
– Чи важко вам бути директором після попередників, батька й сина? Чи немає дискомфорту?
– Директори, які працювали переді мною, дуже високо підняли планку, тому відповідати цим стандартам дуже нелегко. Проте виклик – це завжди цікаво. Проблеми з персоналом дуже гострі – з його відсутністю, з кваліфікацією… Дуже багато висококваліфікованих працівників мобілізовано. Шукаємо ким замінити людей на час відсутності мобілізованих.
– А чим пишаєтесь, якими виробами портфеля?
– Наші бестселери, бункери-перевантажувачі, дають привід для гордості, найбільше продається 30-кубових, але цього року зріс попит на 40-кубові. Я це пояснюю тим, що скорочення людей – усюди, купують великі фірми. Трактори стають потужнішими. Аграрії намагаються компенсувати відсутність працівників збільшенням продуктивності техніки. Маю надію, якщо в Сумській області все буде більш-менш, будуть продажі й виробництво цього року. Я думаю, далі, ніж зараз, наші вороги не пройдуть.
Євгеній Христенко, керівник відділу збуту «Заводу Кобзаренка» по Україні
Чекаємо буму після війни
– Кажуть, продажі – це не про маркетинг, а про стосунки…
– Саме так. От я зараз їду з відвідин великої біогазової компанії. Нам показали процеси, поділилися досвідом, а це допоможе нам якісно поліпшити конструкцію цистерни з точним виливом. І, зрозуміло, стосунки збудувати. Наші інженери-гідравліки познайомилися з особливостями техпроцесу. Внесення диференційоване, внесення за нормами. Потреба в цих цистернах колосальна, одна ця компанія потребує 30 – 40 цистерн на рік. Люди йдуть назустріч, показують технології. Це синергія двох українських компаній. Однак цистерни потрібні й для підвезення води в поля, і для розмішування хімікатів.
– А що найкраще продається сьогодні, на що активний попит?
– Добре розвивається напрям розкидачів органіки, теж із точним унесенням. А от у логістиці цікавим є напрям перекидачів контейнерів. Вони працюють на логістиці зерна, переправці контейнерів у порти. Ми торік розробили ТОР-20. Перекидач ставить контейнер вертикально, що дає змогу наповнити зерном на пів тонни більше, ніж при горизонтальному заповненні. На одному контейнері ефективність зростає на 500 кг. Ми продали 2 – 3 одиниці, провели усунення недоробок і зараз бачимо перспективу в тому, що господарства можуть ставити цей перекидач біля платформ і відвантажувати в порт. Контейнер пломбується, тому це може вирішити проблему транзиту через фермерські протести, адже з хопера зерно можна відсипати й продати, а опломбований контейнер гарантовано прямує в порт і за межі країни.Бункери продаються стабільно, без сплесків, оскільки в Україні вже багато користувачів наших бункерів, а вони мають тривалий час служби – до 12 років. Однак починається активний попит на самоскидні тракторні причепи, хто возив зерно КамАЗами – тепер беруть трактор, 20-тонний самоскидний причіп і везуть ним. А автотранспорт захищає нашу землю… Ситуація на ринку покращилася, йдуть дощі, чекаємо врожаю. Ринок живий. Люди цікавляться, планують поповнювати парк техніки. Кілька років війни люди не інвестували в техніку, парк застарів. Сподіваємося, війна закінчиться і буде такий бум, що доведеться відкривати ще два заводи!
